Київ, як і будь-яке інше місто, має таємниці. Ось, наприклад, тунель під Дніпром. Власне, назвати це секретом можна тільки умовно, бо ще живі кілька учасників будівництва підземного шляху, котрий мав пролягати під руслом головної ріки України.
Один із них, а саме Самуїл Аронович Ямпольський, котрий недавно відзначив своє 92-річчя, розповів деякі деталі грандіозного проекту.
Історія підземок, а їх у нашому місті прокладали під Дніпром аж дві, бере початок у далекому 1936-му, коли СРСР розпочав готуватися до війни.
Наступальної чи оборонної — то не надто важливо. Адже за обох варіантів найуразливішими є мости. Отож прагнення сховати ці стратегічні об’єкти від ворожого ока — цілком зрозуміле.
Один тунель вирішили зводити на північній околиці Києва — від Петрівки до Вигурівщини, другий — на південній, саме від Чапаєвки до Осокорків. За виконання далекосяжних планів відповідав Наркомат шляхів сполучення.
Начальником будівництва призначили Михайла Терпігорєва — сина відомого російського гірничого інженера. Керували роботами переважно московські фахівці. Ясна річ, залучали й місцевий люд — насамперед морально стійких громадян, з високим професійним рівнем.
На етапі підготовки виконали колосальний обсяг робіт: облаштували під’їзні шляхи, спорудили бетонні склепіння, склади, лінії електропередач, житлові будинки, гуртожитки, їдальні… Загалом працювало 12 тисяч осіб. І все це тихо, без розголосу.
Як того й прагнули тодішні вожді. Що робилося в СРСР напередодні війни, тепер добре відомо. За необережне слово можна було радикально змінити прописку, попрямувавши за кілька тисяч кілометрів на схід чи північ.
На південному відрізку роботи просувалися швидше, ніж на північному. Глибина залягання майбутньої траси визначала спосіб будівництва. Так, на підходах до Дніпра спочатку копали котловани, а на глибині понад десять метрів застосовували метод щитового проходження.
Щоб прискорити темпи, звели три секції, в яких встановили чотири прохідницьких щити. Дорога пролягала через осірів Водників. Саме там і розташували тунельну секцію з найдовшою вертикальною частиною — шахтою.
Через неї подавали матеріали, стиснене повітря та механізми, вибирали грунт, піднімали і спускали робітників.
Змонтували два щити, які мали пройти під головним руслом і правобережною протокою. Потім їх повинні були підвести до тунельних секцій на берегах.
Глибина прокладання шляху сягала 30 метрів, зовнішній діаметр «труби» із чавунних тюбінгів становив 8,2 метра. Що це була за споруда, можна побачити й сьогодні.
Попри майже сімдесятирічний вік, вона добре збереглася. Інша річ, що мало хто здогадується, який раритет височіє над Дніпром.
До середини липня 1941-го встигли пройти майже чверть загальної довжини південного тунелю.
Найдовшу його ділянку (майже 400 метрів) збудували з використанням щита. Приблизно таку ж (до 500 метрів) звели на правому березі. Й нині вона тягнеться уздовж шляху на острів Водників.
Утім, частково затоплена внаслідок підняття рівня води після створення Канівського гідровузла. Фрагмент підземки зберігся й на лівому березі Дніпра, в районі Осокорків.
На північному об’єкті зробили порівняно небагато: встигли тільки змонтувати тунельну секцію, встановивши в ній прохідницький щит. Саме вона й бовваніє навпроти житлового масиву Оболонь з кілометр вище від Московського моста. Свого часу її використовували як склад.
Тепер там віють вітри, ночами ухкають сови й ховаються від негоди безпритульні собаки. А невтаемничені кияни дивуються: що воно за доісторична істота оселилася на наших берегах? І не знають, що то лише пам’ятка нездійснених проектів.
Віктор Вишневський, «Хрещатик»