У складній розмаїтій палітрі напрямків і видів будівельного мистецтва особливе місце посідає сакральна архітектура, відіграючи чи не найбільш важливу роль у формуванні містобудівного середовища багатьох країн, регіонів та народів світу на всіх етапах їхнього розвитку. Зазначена особливість культового зодчества обумовлена, насамперед, універсальним і всеохоплюючим характером самої сакральної функц…
У складній розмаїтій палітрі напрямків і видів будівельного мистецтва особливе місце посідає сакральна архітектура, відіграючи чи не найбільш важливу роль у формуванні містобудівного середовища багатьох країн, регіонів та народів світу на всіх етапах їхнього розвитку.
Зазначена особливість культового зодчества обумовлена, насамперед, універсальним і всеохоплюючим характером самої сакральної функції в житті суспільства, перетворює його на надзвичайно важливий та повчальний для сучасних зодчих об’єкт дослідження специфічних механізмів створення яскравого та різноманітного за характером архітектурного середовища. Помітний інтерес в цьому відношенні становить стародавнє мистецтво будівництва в Україні дерев’яних храмів, яке завдяки особливим умовам свого розвитку (давньому походженню, послідовній і практично безперервній еволюції протягом наступних історичних періодів, вигідному розташуванню країни на перехресті багатьох найважливіших процесів та подій світової історії тощо) вирізнялося винятковим композиційним, художньо-стильовим і, особливо, територіальним різноманіттям.
Унікальну мистецьку галерею найрізноманітніших модифікацій, типів і різновидів українських дерев’яних храмів відкриває один з найвишуканіших й оригінальних в архітектурно-художньому відношенні зразків цих будівель – семиверха Троїцька церква 1790 року у селі Троковичах на Житомирщині. Цікаво, що у 1896 році й без того складна первісна композиція храму була ще більше ускладнена прибудовою до південної та північної стін нави двох додаткових прямокутних у плані бічних приділів, завершених на гребені даху двома декоративними маківками.
Водночас із цим, західна, двоярусна частина Троїцької церкви (з бабинцем на першому та хорами на другому поверсі) була помітно розширена у західному напрямку, причому головний вхід до споруди був додатково акцентований високим триярусним об’ємом наметової дзвіниці з монументальним ганком на двох стовпчиках. Подібні парадні входи були влаштовані і в бічних приділах пам’ятки, внаслідок чого її загальна композиція набула ще більш складного, десятиверхого вигляду.
Незважаючи на велику питому вагу зроблених у 1896 році прибудов, первісна композиційна основа Троїцької церкви помітно відрізняється за своїми художньо-стильовими ознаками від вищезгаданих елементів більш пізнього походження. Пам’ятка являє собою рідкісний зразок семизрубної дерев’яної церкви з сімома верхами, об’ємно-просторова композиція якої виникла внаслідок творчої переробки найбільш поширеної в Україні схеми тридільного триверхого храму.
Його західний та східний об’єми були дещо ускладнені влаштуванням чотирьох попарно розташованих (з півночі та півдня) рублених башт квадратної в плані форми, перекритих невеликими восьмигранними однозаломними верхами. Обидві західні башти утворюють в інтер’єрі своєрідні просторові відгалуження бабинця та хорів (відповідно на першому та другому поверхах), а східні – використовуються як ризниці та паламарні.
Більш просте композиційне і конструктивне рішення чотирьох вертикальних елементів споруди добре підкреслює домінуючу роль її головного об’єму, який складається з гранчастої шестикутної в плані апсиди, а також квадратних у плані приміщень бабинця і нави, послідовно розташованих зі сходу на захід. До цього слід додати, що всі три зазначені головні приміщення будівлі перекриті розвиненими двозаломними верхами восьмигранної форми, які суттєво відрізняються від порівняно простого завершення бічних об’ємів висотою і ступенем композиційної складності.
Ще послідовніше домінуюча роль бабинця, нави та вівтарного приміщення виявлена в інтер’єрі троковицької церкви, що обумовлено не тільки їх більшою висотою та кращим освітленням, а й розміщенням тут головних художньо-декоративних та пластичних акцентів внутрішнього простору. Головне місце серед них, безперечно, посідає досить складний за формою фігурний виріз у західній стіні нави, який значно збагачує просторовий зв’язок між навою і тридільним бабинцем.
Особлива художня цінність цього важливого елементу інтер’єру обумовлена не лише його високими пластичними якостями, а й тим, що він є чи не єдиним зразком класичної фігурної арки-вирізу, який зберігся у пам’ятках традиційного сакрального будівництва Житомирської і Київської областей після масових атеїстичних кампаній 1920-х – 70-х рр. та пов’язаних з ними реконструкцій творів українських народних будівничих. Проте найбільш унікальною за планувальними, об’ємно-просторовими, художньо-декоративними конструктивними якостями є загальна композиція Троїцької церкви, яка за складністю та неординарністю свого рішення не має аналогів не тільки у традиційному культовому будівництві Житомирщини або Полісся, а й в усій дерев’яній архітектурі України в цілому.
На перший погляд, появу такої оригінальної будівлі можна пояснити творчою фантазією її автора, невідомого нам народного будівничого, який створив неповторний зразок дерев’яного храму, не пов’язаний з відомими в той період типами сакральних споруд. Але це суперечить традиційному характеру українського народного будівництва, яке спиралося переважно на використання вже існуючих архітектурних зразків, у той час як формування нових типів сакральних будівель становило собою тривалий процесс, обумовлений поступовою трансформацією розроблених раніше композиційних схем.
Виходячи з цього, витоки такого своєрідного рішення троковицького храму слід шукати не в стародавніх традиціях української дерев’яної архітектури, а в багатому та різноманітному досвіді вітчизняних зодчих у будівництві кам’яних храмів. Чи не найбільш вірогідним зразком для досліджуваної архітектурної пам’ятки могла стати зведена майже на століття раніше на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври церква Різдва Богородиці (1696 р.), оригінальна семибанна композиція якої дозволила відомому київському досліднику С. Кілессі кваліфікувати її як «унікальне явище в історії української архітектури».
На користь цього припущення свідчить, зокрема, порівняння чотирьох бічних приділів обох пам’яток як найбільш визначальних для них елементів: у Різдвобогородицькій церкві пластична та просторова замкнутість приділів виправдана використанням їх як самостійних культових приміщень, в той час як у Троїцькй церкві влаштування цих елементів не обумовлене ані просторовою, ані функціональною доцільністю. Так, бічні зруби в західній частині троковицької пам’ятки не мають певного призначення, утворюючи просторові ячейки бабинця (на першому ярусі) і хорів (на другому).
Висотне вирішення цих баштоподібних елементів втрачає при цьому будь-який сенс, як, до речі, і для східної пари бічних зрубів, котрі використовуються лише як службові приміщення при вівтарі (паламарня та ризниця). Невідповідність між функціональним, просторовим та пластичним рішеннями будівлі можна пояснити лише зовнішнім копіюванням якогось нового, нетрадиційного та незасвоєного народними майстрами архітектурного прототипу, яким і стала для будівничих троковицького храму Різдвобогородицька церква на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Використання кам’яного храму як зразка для зведення дерев’яної церкви у сакральному будівництві України траплялося надзвичайно рідко, особливо за умови розташування обох об’єктів на такій значній відстані, як Київ і село Троковичі на Житомирщині. Це цілком імовірно з огляду на складну історичну ситуацію в Україні у другій половині ХVII–ХVIII ст., коли стародавня столиця Русі відігравала роль незаперечного соціально-політичного та духовного центру національного відродження не лише українського, а й інших народів Східної Європи.
Чи не найпоказовішим у цьому відношенні було використання в той період найбільш значних кам’яних храмів Києва як зразків для будівництва православних монастирів Турово-Пінщини на півдні Бєларусі, що зайвий раз підтверджує цілковиту правомірність висловленого нами припущення щодо походження своєрідного об’ємно-просторового рішення Троїцької церкви у Троковичах. Ще більш важливим і повчальним для сучасних архітекторів є те, що за умови творчого підходу народних майстрів навіть таке жорстко регламентоване канонічними вимогами та багатовіковими традиціями явище, як будівництво дерев’яних храмів в Україні, не лише не обмежувало, а й сприяло розробці нових, цілком ексклюзивних проектних пропозицій.